Свою сумку треба нести самому

Чужі проблеми ніколи нікого не єхбуть - такий девіз цього суспільства. Як би ти не прив'язувався до людей, друзів, рідних, завжди треба пам'ятати, що твої проблеми і душевні розлади ніколи не стануть для інших важливими. І не те, щоб я хотіла перекласти свої проблеми на інших, навпаки, я ніколи не хотіла обтяжувати інших своїм тягарем, але завжди тягнулась до підтримки. Звідки ці нахили - не зрозуміло, адже я ніколи не знала справжньої підтримки. Батьки та рідні не дали мені відчуття захисту і тепер я як сліпе кошеня броджу у тумані, шукаючи притулок для своєї душі. Але ж як можна знайти той притулок, коли ти не знаєш як він виглядає.

В суспільстві прийнято засуджувати людей, які скоїли не гідні вчинки. Кожен вважає за свій обов'язок виголосити своє негативне ставлення до твоєї аморальної поведінки. Чому так відбувається? Для того, щоб допомогти тобі розібратись, що вчинок був реально негативним? Типу ти сама про це не знаєш... Може, вони хочуть застерегти тебе від подальших помилок - кому яке діло до твого майбутнього. Ні... я думаю, що коли люди засуджують інших у поганих вчинках, вони просто дають оцінку, аби відгородитись від твоєї аморальності, аби сказати собі: "Подивись яка вона шлюха, я так ніколи не вчиню", а потім можна додати "Якщо вона таке робить, значить я ще не такий пропащий, значить я кращий ніж вона". Ще одна причина засуджень - це страх співрозмовника, аби ніхто не подумав, що він здатний на такі самі помилки. Треба обов'язково сказати всім яка вона хуйова, бо якщо не скажу всі подумають, що для мене це також норма.

Так і живемо: робимо помилки, намагаємось їх виправити. намагаємось навчитись жити з тим, що здатний на помилки, потім намагаємось розбавити свою гіркоту дружньою підтримкою, а отримуємо або "Ну буває...", або череду засуджень. А потім ти стоїш такий весь облитий жовчу ззовні і з середини і не розумієш, а якого чорта лисого я взагалі живу на цьому світі? Ні дому, ні притулку, ні тепла... Кому ти потрібен зі своїм суповим набором страхів, гіркоти та туги? Нікому ти непотрібен! Це треба усвідомити раз і назавжди! Ніхто не буде розбиратись в тому, чому ти вчиняєш так чи інакше, ніхто не буде намагатись тебе зрозуміти, ніхто не розбавить твою гіркоту. Ти сам на сам зі своїм комом у горлі. І ти єдиний, хто може витягнути сам себе. Цього не в стані зробити ні психолог, ні рідні, ні друзі, ніхто! Тільки ти сам.

Ты изначально один. Но даже если есть друг,

Он не увидит всех бед на ладонях твоих руку, 

Он за тебя не станет смелым если ты оторопел, 

За тебя сказать не сможет то, что ты сказать хотел...

То чи варто тоді взагалі заморочуватись над тим, що тебе можуть засуджувати? Людина, яка впевнена в тому, що не повторить твій досвід ніколи не стане тебе засуджувати. Людина зі світлою душею не стане засуджувати, бо твою правду сприймає не як можливість самоствердитись, а зрозуміє як тяжко зараз твоїй душі. Перенісши ті переживання через призму свого життя, людина зі світлим серцем зрозуміє, що зараз тобі настільки погано, що засудження тебе тільки доб'ють. Тому я думаю, що треба набагато вібірковіше ставитись до людей з яким ти хочеш розбавити своє горе, аби не натрапити на егоїстичного вбивцю, який підштовхне тебе до повного краху особистості.

Найголовніша причина, чому ми намагаємось знайти того з ким можна розбавити свою біль - це бажання почути виправдання. І це є найголовнішою помилкою. Адже, по-перше виправдання від інших малоймовірні, а по-друге, вони все одно не виправдають тебе перед самим собою. Поки, що я не знаю як вибачити собі цю свідому руйнацію. Не знаю, як вигнати з душі цю темряву та смуток. Але я так хочу аби стало легше. Господи! - Легше! - не важче... будь-ласка...

На разі, думки про те, аби зі мною шось сталось навідують мене не частіше раза на півгодини. Але жити я хочу!

Хочу любити!

Хочу дихати!

Хочу бажати, радіти, співчувати, наповнюватись!

Хочу вижити... хочу щоб стало легше... 

На відстані

Вчора я знову хотіла зателефонувати тобі. Стрималась. А сьогодні, я зібрала на нараду всіх своїх тарганів і в першому засіданні ми одностайно прийняли рішення любити тебе на відстані. Мабуть це кінець. Або початок. Байдуже. В будь-якому випадку і весь зал присяжних і ти і я і всі наші знайомі і навіть гороскопи - всі знають що в нас немає майбутнього. Як би я не тягнула руки до тебе через свій балкон до твоєї примарної спальні де ти без кінця працюєш, як би я не намагалась повернути бодай наймізерніше спілкування - все це немає сенсу. Ти мене не любиш - це факт. І саме через те, що люблю тебе я - треба відпустити тебе. Доки я цього не зроблю. я буду продовжувати злитись на твої не принесені квіти, на наші нереалізовані побачення і мої ночі в самотності чи з іншим. Я цього не хочу. Я хочу тебе любити. Хочу йти по Хортиці і згадувати місця де ми були разом і де ми познайомились. Я хочу їсти варення з черешні і ховаючи посмішку казати, що це моє найулюбленіше варення. 

Ти заслуговуєш на кохання. Ти заслуговуєш, щоб тобою пишались, щоб тебе намагались зрозуміти. І байдуже, що моя любов до тебе пояснюється психологічними процесами моєї запаленої  свідомості. Можливо тому коханню і справді є причини, але я точно знаю, що ти один з найпрекрасніших людей в цьому світі. Ти насправді не такий як всі. Ти особливий і бажаний і ти обов'язково зустрінеш жінку, яка зробить тебе досконало щасливим. Це буду не я. Я не зможу цього зробити, бо я занадто сильно люблю тебе і занадто сильно хочу полюбити себе. 

Я не впевнена, що стримаюсь і не наберу твій номер сьогодні, або завтра, але я точно докладу всіх зусиль аби повернути собі те безпретензійне кохання, яке окрилювало мене навіть у найтемніші дні цього року.

І нехай ці соплі розбавили рожевим сиропом мою депресивну і брутальну писанину, я хочу щоб ти і на далі був одним з тих, хто повертає мені бажання жити та їсти черешневе варення. Але на відстані. 

Що я маю відчувати?

Мій лікар часто запитує мене: "Що ти при цьому відчувала? Що ти відчуваєш зараз, коли розказуєш мені про це?". У відповідь я мовчу і намагаюсь зрозуміти, що ж я відчуваю насправді. Потім намагаюсь витягнути за останні жили відповідь, будучи впевненою, що чесно і чітко здалась йому. Але питання продовжує крутитись в моїй голові утворюючи смерч, який закручує у свої руйнівні обійми спогади про минуле, теперішнє та думки про майбутнє.

Що ж я насправді відчуваю? Що я маю відчувати?

Що я маю відчувати до батька, який став для мене найголовнішим ворогом життя? Чи маю я право звинувачувати його у всіх своїх проблемах? Чи насправді він винний в моїй невпевненості, в моїх слабкостях, в моїх неврозах? І якщо є усвідомлення такого деструктивного впливу, чи не повинно було б щось змінитись у моєму ставленні? Чи не повинна я відчувати, щось на зразок прощення і прийняття?

Що я маю відчувати до брата, на якого я переклала батьківські обов'язки і який в силу генетичної пам'яті нашого племені не здатний вирватись з кола деструктивної системи відносин? Якщо є усвідомлення, що я ніколи не зможу змінити його ставлення до себе, чи не повинна я відчувати те саме прийняття та прощення?
Що я повинна відчувати до мами, якій я ніколи не зізнаюсь, що звинувачую її у такому нерозумному виборі батька та неправильній поведінці в цьому племені? Можливо прийшов час відпустити ці образи, адже, можливо, саме завдяки цьому шляху в мене є шанс пізнати цей світ набагато глибше?

Що я відчуваю - мені приблизно зрозуміло. Приблизно, тому що тяжко розгледіти відтінки почуттів, коли вони всі безперервно варяться в малірованому відрі, яке постійно підігрівається. Я думаю там вже немає нічого їстівного. Я думаю, що це все вже переварилось. Я думаю, що я повинна вилити нахуй цей кисіль, вимити відро і посадити в ньому карликову ялицю, що буде радувати з далеку своєю зеленню.

Чи можу я звинувачувати свою сім'ю у всіх своїх бідах? Чи погано те, що саме так склалась моя доля? Можливо саме такий тяжкий життєвий шлях і така чутлива психіка дають мені шанс вирватись з системи?

Так може це не погано? Тоді, що я повинна відчувати?

... надію?   

Сподіваюсь, що це кінець

В мені не залишилось нічого мого. Всі мої принципи змиті милом разом із спермою з моєї спини. Безглуздо думати, що мило вбиває сперматозоїди. О ні ... воно ніхєра не змиває. Ця чоловіча ектоплазма проникає вглиб моїх пор, пропитує все моє тіло і заповнює всі мої пусті закутки. Космос не терпить пустоти. Пусті кутки не можуть довго залишатись пустими...

Колись я чула, що сперма сприяє омолодженню шкіри. В моєму випадку - це короткий шлях до старіння ... душевного старіння, коли все обезцінюється, коли магія стає простою ілюзією, секрети якої ти знаєш. 

В мені змішується така велика кількість сперми, що якою б молочно білою вона не була, все перетворюється в брудну калюжу. Йобану брудну калюжу. Але ж я чекала на дощ. Мав бути дощ, який очищує все - асфальт, будинки, машини, душу, а утворилась величезна брудна калюжа в якій всі топчуться, миють свої брудні черевики і чекають доки вона висохне. На що може сподіватись калюжа в такому випадку? Лише на те, що в ній будуть продовжувати мити ноги, адже так вона має хоч якийсь сенс. А в цей час в її зіницях відблискує чисте небо з білими хмаринками. Вона дивиться на них зачаровано і розуміє, що вони такі ж недосяжні як мрії про те, що настане день, коли в тебе зануряться чистенькі босі ноги.

Я б хотіла сказати, що ти останній, хто вимив свої брудні ботинки в мені. Я б хотіла сказати, що я зав'язую з усім, що руйнує мою душу, але я знаю, що це неправда. Я знаю, що завтра я буду тікати від тебе до іншого, а потім від нього далі до наступного. Але я перетнула всі можливі межі, тому навіть не знаю, чи є сенс боятись наступних, якщо найаморальнішу зраду я вже вчинила. Останнє, що тримало мене, як вилиці  - зруйновано, викинуто, обезцінено. 

Там, на робочому столі твоєї дружини і моєї подруги, ти хотів моє тіло і крапельку душі. Я як завжди змогла дати тільки тіло.

Найстрашніший момент наступає тоді, коли після втрати останнього блокпосту, починаєш розуміти, що життя не закінчилось, що воно продовжується. Нічого не змінилось з руйнуванням твого світу. Ходиш ти такий по своїх руїнах, оплакуєш своїх ангелів, а там, де закінчується поле зору як ні в чому не бувало ростуть трави, ходять люди, їздять велосипеди по новим вело доріжкам ...

Чи є хоч невеличкий шанс, що на моєму полі виростуть трави і вело доріжки? Чи є хоч мінімальний привід для надії на те, що ця руїна оживе по справжньому? Я не говорю про розбудову аби чим. Тут не обійдешся простим генеральним прибиранням. Мій світ треба допалити повністю. Щоб не залишилось жодного живого місця. Щоб не залишилось жодного йобаного ублюдка, який наповнює мої пусті кути, в яких я тепер навіть не можу скрутитись калачиком і забитись. Щоб не залишилось жодних зустрічей, жодних зацікавлених поглядів, жодних бананових морозив, приїздів, розлук, планів на спільне майбутнє, жодних фантазій, жодних дружніх розмов, більше ніяких дружніх обійм, більше ніякого сексу, фетишизму і збочених думок про сорокарічних одружених чоловіків. Жодних проводів додому, жодних спільних походів на екзамен, жодних чортових фільмів!!! Жодних сніданків і походів до магазину. Все це має знищитись! Все це має згоріти а попіл має розвіятись на іншому континенті, хоча ні - в іншій Галактиці!

Господи, це життя не врятувати. Цю душу не врятувати. Нічого рятувати. Те недобите створіння душею не назвати. Гуманніше було б засунути дуло в пащу і вистрелити. Нехай мозок розмажеться по стіні разом з усіма спогадами, думками та почуттями. 

Боже, я більше не можу оплакувати свого недобитого звіра. Я не можу йому нічим допомогти. Не врятувати звіра, що поточений виразками. Я більше не можу дивитись як він задихається від астми, не хочу бачити як він з останніх сил приймає ліки, які діють гірше ніж хіміотерапія. Треба зробити ефтаназію, і хуй я клала на лібералів, які вважають такі методи нелюдськими. Йому ж боляче. Він мачається! В кого стане сил за таким спостерігати? В кого стане сил носити його в собі?

Я більше так не можу!!! Надії нема. Кохання немає. Дружби не існує. Не існує добра! Я відмовляюсь боротись 

Им хорошо?

Є не так багато речей у цьому світі які зупиняють мене, коли хочеться поставити пісню Дельфіна «Надежда» на повтор і залишитись в тому стані вічно. Для того, аби життя хоч трохи розбавлялось фарбами у тяжкі часи я або поринаю у фантазії, або знаходжу того з ким їх можна реалізувати. Фантазії як правило еротичні, або навіть збочені, принаймні так мені здавалось. А ще можна вигадати любов. Таку ніжну, пристрасну любов, стосунки яким сотні років і мрії про майбутнє. Не відриваючись від реальності, повністю осмислюючи тимчасовість терапії та ілюзорність почуттів, я занурююсь у вир власної «нездорової хуйні» в якій так часто звинувачую простих смертних. Звичайно звинувачую, адже вони не знають як жити і будувати стосунки. Про це знаю тільки я і ще декілька людей з моєї  Ложі [масонської звичайно]. Я, як справжній експерт в сексуальних і не зовсім стосунках між людьми можу блискавично і безпомилково ставити діагнози як відносинам, що тільки зароджуються, так і довготривалим. Собі діагнози я так само ставлю і тому всі свої стосунки такими не називаю. Як правило я їх називаю «анальгінною терапією» [анальгінна, бо саме він так добре знімає мої болючі спазми]. Але настав час, коли я почала розуміти, що чутки про те що анальгін погано впливає на печінку – не чутки. От і моя печінка почала загинатись під впливом неочищених індійських таблеток, чи то від цілодобового вживання алкоголю…мабуть від таблеток, особливо якщо згадати що таблетки – це алегорія. 

Так, що ж змушує мене знову розпочинати цю безглузду терапію, знаючи чим все скінчиться? Де діваються мої вульгарні думки, куди зникають відверті фантазії, чому, коли справа доходить до справи я забиваюсь в куток? Чому я так безвідповідально блукаю полицями аптечного супермаркету і купую перше, що потрапляє під руку? Ні, не так! Я годинами блукаю тим бісовим супермаркетом, приціняюсь, читаю інструкції, раджусь з аптекарем, а потім все одно купую те, що перше потрапило в руки…Було б справедливо аби я напилась тих ліків і перестала нарікати, але ж ні! Терапія ще не встигла розпочатись як я вже нию, що вона тільки шкодить мені. Якого чорта, я сперечаюсь з найпрофесійнішим лікарем – собою? 

А якщо говорити без моїх довбаних недопорівнянь, то треба запитати: кому, блядь, від того краще, що я не в стані отримувати справжнє задоволення від того, чого просила? Хто змушує мене вигадувати ці драми підкріплюючи їх найсильнішими переживаннями – сексуальними? Адже, все здається не таким серйозним доки ти не засовуєш його палець собі до рота. Здається, що все ще можна повернути назад доки він не розмазав свою сперму по твоїй спині. Хочеться вірити, що все ще можна повернути доки ти не впиваєшся кігтями та зубами в його тіло жадібно вимагаючи оргазму. 

Им хорошо, 

Станем ли мы нарушать их покой?

"О таааак! ТАААК!" - кричу я в ліжку з іншим.

 "Тааак!!!" - кричу я в пустоту зі свого балкону, коли так і не змогла розгледіти Твій силует в темряві. 

Так! Поруш мій спокій! Давай дійдемо до точки неповернення! Давай вигадаєм стосунки і любов, давай вигадаєм, що ми підходим один одному. Давай зробимо вигляд, що я не страждаю на алкоголізм, а тобі не байдужі мої стегна. Давай уявимо, що я можу миритись з твоїми вимогами, а тобі не байдуже на Мене. Давай вигадаємо, що ти мене любиш! [бо мені вигадувати нічого не треба]

Я соскучился за тобой! - Я тоже...

- Я соскучился за тобой!

- Я тоже!...[соскучилась за собой]

Так не довго був у моєму житті період, коли тревоги були солодкими, а сльози смаку завтрішньої надії. І думалось шо то є початок. І відчувалось шо то є початок. Я була впевнена що знайшла свої береги...хм....ні, блять я непросто так хотіла думати, ні! Ні, курва, я не думала і не просто знала, я просто напросто знайшла їх. І куди вони ділись?

Хто може відібрати в мене мої молочні береги? Ніхто! Ніхто, сука, не в змозі їх відібрати! Але ж вони зникли! Ну як так? "Все начиналось так хорошо..."

Мабудь то і є твоє життя, коли ти стаєш добрим і відкритим і щирим і сором'язливим. Мабудь в нормальних людей то забрати не можна.

Але " - Я не всі" [цитаты великих и не очень людей]

Герой. Мій

Ти є героєм для багатьох людей. Ти знайшов себе у цьому і люди впізнають тебе у цьому. Я знайомилась з Тобою вже з таким, яким тебе бачать ці нові люди в твоєму житті. Ти був такий недосяжний, що я могла тільки спостерігати як Тобі дарують Любов. А потім Ти прийшов до Мене. Сам просто взяв і прийшов і заповнив мої легені димом, шлунок їжею, а мозок спокоєм. Мені не треба було взагалі нічого більше від минулого життя простої людини: ні сну, ні розваг, ні в тамуванні спраги. Я напивалась тобою і цього було достатньо. Ще ніколи я не відчувала такого солодкого бажання. Мої зіниці розширювались, моє волосся на руках наче ті струни реагували на будь-яку вібрацію, моя шкіра ставала схожою на штиль на морі, що так спокійно і ненав'язливо збуджується від одного видиху з твоїх вуст. Я лежала на ліжку, а ти своїми фантомними руками накреслював лінії по моєму тілу. Спочатку по рукам, по шиї, а потім спускався на вилиці, так наче досліджував кожен міліметр моєї розжареної лави. Ти міг бути зі мною цілу ніч, а ранком обнімав мене цілуючи у чоло та скроню. А я любила водити пальчиками по твоєму обличчю. Я хотіла переконатись що ти такий яким я тебе бачу, хотіла переконатись на дотик в тому, що кожна твоя зморшка на немолодому обличчі існує насправді. Ти любив мене сильно і ніжно. Така солодка грубість може бути тільки при тотальній ніжності. Коли я лежала на тому ліжку я відчувала як краплі поту від мого збудження текли по шкірі описуючі всі мої ландшафти. Моє тіло було запароленим твоїми відбитками пальців.  Ти не був мій. А я не була твоя. Ми взагалі знаходились на різних берегах і могли тільки здалеку спостерігати за сходом Сонця, що сліпило наші очі. Ти зі свого берега, а я зі свого. Дивлячись в різних напрямках горизонту ми бачили один і той же схід Сонця і байдуже, що в реальному житті це неможливо. А коли наставав вечір і всі очі лягали спати, ми тихо занурювались в ту воду, яка розділяла наші береги і зустрічались десь по середині шляху. Там, де нема твого чи мого. Там, де можна очиститись від безглуздості та марності і наповнитись сенсом. А потім вони повертались на свої береги. Вони. Не Я. Я залишалась там, чекаючи наступного вечора, коли всі очі знову закриють свої ставні і забудуть про їх існування. І хіба важливо, що ті очі бачать в своїх серіалах за своїми закритими ставнями з увімкненим звуком на повну гучність. Яка мені справа до цих чортових язиків, які не мають вуст? Яка Тобі до них справа??? Скажи мені! Дай мені відповідь!!! Яка нахуй тобі справа до тих, хто знаходиться за зачиненими дверима??? І чому я все ще не можу повернутись на свій берег? Чому мене нема у тому озері? Де тепер я знаходжусь? Скажи мені!  Чому я до сих пір відчуваю дощ на своїх ландшафтах?