Краще, що є в мені

Так багато завдань, так багато питань, а думки крутяться біля тебе. Як же я не хочу повертатись в реальність, як же я хочу назавжди залишитись на тому морозному подвір'ї де падав лапатий сніг а сонний ранок закутував нас тишею та спокоєм. Ти - краще, що є в мені! Ти - той, хто наповнив моє життя сенсом. Тепер я точно знаю, що всі страждання - цілком справедлива плата  за можливість відчувати те, що я відчуваю до тебе.

Твої очі - моє спасіння. Твоя посмішка - моя радість. Поруч з тобою я відчуваю, як хвилі щастя виливаються за береги, затоплюючи посушливий грунт, проникаючи в кожну потріскану ущелину, наповнюючи все навкруги життєдайною водою. І мої береги починають оживати, квітнути, текти потічками...

Я знаю, що ти ніколи не зможеш залишитись біля мене назавжди. Я знаю, що не маю права вимагати твоєї присутності в своєму житті. Можливо, той лапатий сніг більше ніколи не повернеться в моє життя і ти більше ніколи не проведеш своїми пошерхлими великими руками по моєму заспаному обличчю... Цілком ймовірно, що ти більше ніколи не будеш тримати мене за руку по дорозі додому безслівно запевняючи мене, що все буде добре. Сумно знати. що ти більше ніколи не обіймеш мене так сильно, як тоді, коли запах кіптяві залишався на моїй шкірі, одязі та волоссі.

Здавалося б, що через усвідомлення того, що ти навряд чи повернешся в моє життя, я б мала зав'янути, але на диво, я тримаюсь. Незрозуміле явище, яке я не можу ні пояснити ні змінити. Я відчуваю, як сум огортає мою душу, як невидиме створіння матеріалізується з цього суму і висмоктує з мене радість, натхнення та надію, але щось в середині не дає цьому створінню забрати основу життя. В мені назавжди поселився твій фантомний образ, який велетенським щитом закриває мене від повного розчарування і найгострішим мечем вбиває моїх демонів. Що тепер може зламати мене, після того як я відчула твою Любов? Не існує жодного ворога, якого я не здолаю напившись тієї сили, що дала мені любов до тебе.

Нові сили

Спопеливши та зруйнувавши себе до останньої жаринки я відчула прилив сил та надії. Усвідомивши всю мізерність того, що я можу втратити я усвідомила свободу з якою можна змінювати все, що застійною пробкою сиділо в каналізації мого життя. Коли біль стала настільки сильною, не залишилось інших варіантів, як заперечувати рани.

У запереченні ран, той самий виток, що і у сили

Дивна річ - людський організм. Я захоплююсь його здатністю блокувати процеси, які можуть занадто нашкодити. Здавалося б, що такі чудеса неможливі, адже, якби всі уражаючі фактори могли бути ліквідованими тільки по бажанню то не було хвороб, не було б передчасних смертей, не було б каліцтв. І мабуть ключовим моментом в цьому процесі є саме бажання. Треба захотіти позбутись руйнації. Треба її усвідомити. Це тяжкий процес. Він тяжчий ніж лікування, він тяжчий ніж сама біль від ран.
Недостатньо сказати в голос: "Це неправильно!", "Це помилка!", або "Це робить мене нещасливою!". Справжнє усвідомлення наступає тоді, коли ти кидаєш у смітник свої ін'єкції драми і навіть вимиваєш чайну ложечку від кіптяви, що збиралась там сотні років. Усвідомлення приходить тоді, коли ти незважаючи на ломки, розчиняєш у воді всі свої таблетки і виливаєш їх в унітаз не залишаючи навіть однієї круглої крейдової посмішки у потаємному карманчику.

І хоч я все ще не можу позбавитись пагубної звички вдихати не тих людей у свої легені, я обов'язково покину цю справу, як тільки почну відчувати наживо свої припущення про те, що без них я можу дихати вільніше, спокійніше. Можливо я навіть вилікую свою тахікардію

Зараз настав складний процес лікування. Тіло ломить та розриває на частини. Мозок ядерними грибками вибухає при кожній необережній думці про всіх тих, хто наповнював моє життя. Інколи буває нестерпно боляче, але надія - гарний анальгетик. Кращий з тих які я коли набудь приймала.