Герой. Мій

Ти є героєм для багатьох людей. Ти знайшов себе у цьому і люди впізнають тебе у цьому. Я знайомилась з Тобою вже з таким, яким тебе бачать ці нові люди в твоєму житті. Ти був такий недосяжний, що я могла тільки спостерігати як Тобі дарують Любов. А потім Ти прийшов до Мене. Сам просто взяв і прийшов і заповнив мої легені димом, шлунок їжею, а мозок спокоєм. Мені не треба було взагалі нічого більше від минулого життя простої людини: ні сну, ні розваг, ні в тамуванні спраги. Я напивалась тобою і цього було достатньо. Ще ніколи я не відчувала такого солодкого бажання. Мої зіниці розширювались, моє волосся на руках наче ті струни реагували на будь-яку вібрацію, моя шкіра ставала схожою на штиль на морі, що так спокійно і ненав'язливо збуджується від одного видиху з твоїх вуст. Я лежала на ліжку, а ти своїми фантомними руками накреслював лінії по моєму тілу. Спочатку по рукам, по шиї, а потім спускався на вилиці, так наче досліджував кожен міліметр моєї розжареної лави. Ти міг бути зі мною цілу ніч, а ранком обнімав мене цілуючи у чоло та скроню. А я любила водити пальчиками по твоєму обличчю. Я хотіла переконатись що ти такий яким я тебе бачу, хотіла переконатись на дотик в тому, що кожна твоя зморшка на немолодому обличчі існує насправді. Ти любив мене сильно і ніжно. Така солодка грубість може бути тільки при тотальній ніжності. Коли я лежала на тому ліжку я відчувала як краплі поту від мого збудження текли по шкірі описуючі всі мої ландшафти. Моє тіло було запароленим твоїми відбитками пальців.  Ти не був мій. А я не була твоя. Ми взагалі знаходились на різних берегах і могли тільки здалеку спостерігати за сходом Сонця, що сліпило наші очі. Ти зі свого берега, а я зі свого. Дивлячись в різних напрямках горизонту ми бачили один і той же схід Сонця і байдуже, що в реальному житті це неможливо. А коли наставав вечір і всі очі лягали спати, ми тихо занурювались в ту воду, яка розділяла наші береги і зустрічались десь по середині шляху. Там, де нема твого чи мого. Там, де можна очиститись від безглуздості та марності і наповнитись сенсом. А потім вони повертались на свої береги. Вони. Не Я. Я залишалась там, чекаючи наступного вечора, коли всі очі знову закриють свої ставні і забудуть про їх існування. І хіба важливо, що ті очі бачать в своїх серіалах за своїми закритими ставнями з увімкненим звуком на повну гучність. Яка мені справа до цих чортових язиків, які не мають вуст? Яка Тобі до них справа??? Скажи мені! Дай мені відповідь!!! Яка нахуй тобі справа до тих, хто знаходиться за зачиненими дверима??? І чому я все ще не можу повернутись на свій берег? Чому мене нема у тому озері? Де тепер я знаходжусь? Скажи мені!  Чому я до сих пір відчуваю дощ на своїх ландшафтах?