"А хулі?"

Відпустити не значить здатись Відпустити спогади не значить забути Відпустити значить розслабитись  І в потік джа занирнути Побажати добра і щастя Порадіти за успіхи в долі Не хотіти вбити дівчину з іменем Настя І перестати порявнювати, а хулі? Ось що насправді тяжко - розслабитись, Ось що насправді тяжко - не забути...

"Як я себе вбиваю"

Мої руки не тримають пістолету і ноги не переступають межу до прірви, але я тону у морі слизької сірої речовини, яка топить мій мозок тобою. Моє серце перетворилось на коло з пилорами і тепер крутиться там в середині, намагаючись нахуй вирізати всі органи. Мабудь ревнує...авжеж ревнує, всі ми хочемо бути єдиними і в центрі а не одним з... і десь з боку. І коли мої зрачки розширюються наче Чорна Діра в яку не вірить моя таблетка анальгіну, я намагаюсь уявити як водоспади твої рук течуть по моїй порослій чагарниками шкірі. дикій і забутій шкірі. моїй шкірі - це важливо. Коли величезний дерижабль розриває мій шлунок, він починає вилітати через горло. затуляючи прохід повітрю і я знаю, що це тимчасово. Скоро я знову проштовхну в середину табачний дим і вино і знову зможу дихати . А дерижабль буде спускатись назад до шлунку, отруюючи організм продуктами згорання, завдяки чому він і може рухатись. не літати. а рухатись. Йобаний вогонь, йобаний дерижабль. Це через них хворіють моя печінка і легені. А ти...а що ти...а ти навіть не можеш дати назву цьому літаючому пристрою. Міг би назвати його Надією, або Вікторією або Санта Лючиєю, як скажеш - тільки дай йому назву! але ні. ти не вчився на креатора і неймінгом не займаєшся. тому він без назви. я без назви. Мене вбиваєш не ти. Мене вбиває дерижабль

11-ти річний

Душу мою під'їдає хробак. Заліз туди і не вилазе. Мав би вже здохнуть від відсутності їжі, але кожен раз при зустрічі з тобою в тій порожнечі починають еволюціонувати мікроби початкової стадії розвитку, виростаючи до м'ясистих жирненьких відчуттів влісної неповноцінності і самокопання, тим самим годуючи ненажерливого хробака. Інколи той черв буває таким голодним, що готовий ласувати штучно вирощеними емоціями, що проростають з геномодифікованих і обколотих антибіотиками спогадів, що вже й мені самій не згадаються в точності до реальності. Навіть якщо б мене посадили за стіл з яскравою лампою, що світить прямо в очі, засліплюючи і розширюючи зіниці і породжуючи відчуття безпідставної винуватості, я б всеодно не змогла б точно стверджувати, що сталосьтого дня, тих тижнів. Тепер я можу тільки годувати свого хробака і час від часу намагатись налаяти його та прогнати, але кожного разу розуміючи що не можу... Не можу полишити свою біль, бо то мабудь єдине, що залишлось від тебе, єдине що так сильно стискає моє горло і мій шлунок, залишаючи присутність тебе в моєму житті...