Мій світ

Сьогодні моя подруга прониклась докорами совісті за те, що зрадила своєму чоловіку і своєму коханцю. Я надто часто ставала свідком і учасником полігамності, інколи мене це гнітило, заставляючи обдумувати, а не шльондра я часом, інколи мене взагалі не парило що чоловік одружений, або я перебуваю у стосунках. Але відчувати докори совісті через зраду зраді...це ввело мене в ступор. Зрада в квадраті - мабудь вищий пілотаж усіх зрад свідком яких я була.

Все це виглядає навіть смішно і можна до безкінечності жартувати на тему полігамності як жіночої так і чоловічої, але незмінним залишається думка, яка надокучливою мухою крутиться в моїй голові: коли настав той момент, коли мої дитячі мрії про садок з велики столом за яким сидить моя сім'я, яка чекає на випічку яку я їм несу відійшли в тінь замінивши собою хтиві думки про дорослих чоловіків, секс на робочому столі з начальником і спалахи пристрасті з одруженим чоловіком. Коли це стало для мене важливішим? Коли мрії про міцну, щасливу сім'ю стали здаватись мені нудними? А може не нудними? Може вони просто стали нереальними а через це нецікавими? Звичайно, що трахатись з чоловіками набагато легше ніж зав'язувати серйозні стосунки. Мабудь секс - єдине моє вміння, яке я довела до досконалості. Але ж все це так далеко від моєї першочергової мети, від мого нажаданішого бажання, від найзаповітнішої нагороди за всі мої перемоги над обставинами і собою.

А насправді ж всі ми мріяли про свою щасливу сім'ю і всі залишаємо цю мрію позаду, задовольняючись терпким сурогатом хтивої любові. Все своє дитинство і юність я уявляла, що мрії про цей день в садку з випічкою має настати, коли я виросту. Коли я виросту і стану достатньо сильною і самостійною, щоб самій керувати своїм життям і організовувати так, як я хочу не допускаючи в нього все, що може руйнувати і знецінювати. І от я виросла. Я стала самостійною і сильною. Маю гарну професію і роботу, мені вистачає грошей щоб бути фінансово незалежною, мені вистачає сміливості, щоб вирішувати свої проблеми самій, але чому мені не вистачає віри у свої мрії? Адже можливість їх реалізації в порівнянні з моїми юнацькими роками зросла в сотні, тисячі разів, і натомість, щоб набратись ще більшої впевненості і віри, я їх просто відпустила наче акваріумних рибок у великий океан.

Мабудь для того, щоб бути щасливим треба мати щось більше аніж, силу, самостійність і впевненість у собі. Наперекір усім моїм думках про формулу щастя, насправді для щастя потрібно зовсім інше....щось, що було в мене і в тебе колись давно. Я думаю, це щось називають рожевими окулярами, хтось називає це наївністю, хтось стверджує що це дурість і неадекватне тестування реальності, я ж назву це "своїм світом" і "мій світ" має право на те щастя в реальність якого тяжко повірити, бо правила в ньому встановлюю Я.

Найбільша брехня

Життя закінчується там де починається дифіцит кохання. все людське життя зав'язане на тому, щоб будь-якими правдами і неправдами отримувати любов. Нам підходять будь-які варіації і формати. Ми готові задовольнятись сурогатом кохання, ми готові жити в іллюзії наявності кохання перетинаючи межу між адекватністю, невинним обманом, інфантильністю і шизофренією. Любов потрібна дівчатам, які народжують дітей, щоб ті до кінця своїх днів були прив'язані до неї таким чином створюючи враження, що принаймні одній одна людська істота буде любити тебе завжди і безкомпромісно. Любов потрібна дітям, які підтимують спілкування з батьками, яким вони нахуй не здались і до кінця своїх днів намагаючись довести собі, що вони варті любові, смаку якої ніколи не куштували.

Любов потрібна маньяками, що в час найбільшого екстазу від кривавого вбивства видушують з жертви останнє повітря тим самим кзмушуючи підолагу дивитись на гвалтівника очима дитини, яка потребує захисту, як вияву любові. Любові потребує жертва яка натягнула пояс замість спідниці і чекає на свого рятівного шизофреніка, який в пориві любовного насильства доторкнеться до її тіла, і то буде відверта, щира, безпідкупна зацікавленсть кожним міліметром юної шкіри, яка настільки бажана, що хочеться відрізати її по шматочку і наматувати на вентилятор.

Любові потребують жирні шефи, які вступають у моральні зносини з підлеглими. Ви помітили, що коли вони трахають нас на чергових зборах, то ніколи не використовують контрацептиви. Я думаю це тому що в них жевріє надія завагітніти. Наче 35 річна жіночка, що ладна від чорта лисого забацати собі малюка, вони так само з остіх сил магаються завагітніти любвью від тих підлеглих які ще не до кінця зрозуміли правила цього життя і все ще здатні генерувати любов у чистому вигляді.

А правда в тому, що любові не існує. Сенс життя заключається в тому щоб вірити в існування кохання не дивлячись ні на що, а потім охуїти від усвідомлення що всі ці потуги були марними і насправді ніхто нікого не любить і все це марнування часу. Я незнаю в чому причина нашої тупої віри. Можливо у минулих життях любов існувала і наша генетична пам'ять виринає з глибин свідомості і залишає присмак того, що ми космічно давно кушутували але чого ми ніколи не спробуємо у цьому житті. Можливо це частина еволюції що переслідує безглузде продовження життя заради життя. Але причини не такі важливі, важливо те що коли доходить правда про всю цю вселенську брехню про любов то життя втрачає мотив. Всі ці ігрища на полі бойні людських істот не мають сенсу, бо кінцевий результат покладе наші тіла в землю і там вони не засвітяться парафіновим світлом від того що тіло вірило в бабая, так само відбувається якщо тіло вірило в любов.

Бувають дні темніші ночі,
Буває так, що не спиняє навіть страх.
І дуже хочеться закрити очі,
І опинитись там, де ми не потребуємо наснаг.

Я знаю - новий день настане,
І сонце зійде навіть без моїх очей,
Але так хочеться в пітьмі торкнутись наче
Своїх бажань і прокричати сто речей.

Тоді, я б розпахнула вікна
І шибки розлетівшись навсебіч
Упали б ниці, притулившись до асфальта,
Потягнувши за собою біль сторіч