Наповнення

Як я тобі вдячна, що одного ранку я прокинулась закоханою в тебе назавжди. І щоб не сталось, в яку б галактику мене не занесло, я тепер до кінця свого життя буду наповненою тобою. Більше чи менше, але пустою мені вже не стати. Дякую тобі за те що так реанімуєш мою душу. Прошу тебе тільки не мовчи як не мовчав учора. Залиш мені причини залишатись в реальності, бо інакше я ризикую назавжди поселитись в своїй голові спостерігаючи які ми з тобою щасливі там - в минулому чи майбутньому житті...

Промахнулись із Всесвітом

Я купила квитки на потяг і була готова їхати в цьому задушливому плацкарті безкінечну кількість часу, бо знала, що в кінці подорожі мене зустрінеш ти. Ти будеш стояти біля мого вагону і чекати доки я своїми маленьким ручками не спущу на тебе зверху свій велетенський рюкзак. Ти б узяв його і сказав щось назразок "Та хіба це тяжко? Для мене твій рюкзак зовсім не тяжкий, тому я допоможу тобі..."

Ми би мали зустрітись на тому пероні і лити сльози щастя. Ми би мали чекати один одного в розлуці і умиватись радістю та ейфорією при зустрічі. Ми би мали бути коханими. Ми би мали бути щасливими.

Чому тоді ти вийшов не на тій станції? Чому ти проїхав мою зупинку і вийшов на 15 років пізніше? 

Чому я сіла не на той потяг? Якщо ти вже спізнився, чому мій потяг довіз мене до тебе???? Скажи мені, якго ж чорта я тепер маю стояти на пероні, любити тебе і розуміти, що ти спізнився на 15 років, я а я народилась на 15 років пізніше? Що мені тепер робити зі своїм коханням?

Як же я заздрю моїй вселенській варіації, яка вийшла на правильній зупинці, а ти встиг прийняти в неї рюкзак...

Так дивно руйнуються фундаменти. Вибудовуєш їх, думаєш шо це вже назавжди, а тут бац - і фундамент не з цементу а з гівна і ти не ти а суцільна фекалія. 

Що керує людьми, які стають запеклми ворогами після стількох пройдених разом стежок? Що з цим світом не так? Як так складається, що начебто адекватні люди починають поводити себе наче божевільні? наче самі собі не належать? Мабудь образа -це реальна отрута, яка розповсюджуєьяс по тілу і змушує губи говорити образливі слова, пальці виписувати саркастичні притензії, а тим часом душа покривається пліснявою. Найтяжче визнати те, що ти єбанувся разом з цим світом, бо якби не ти зі своїми проблемами, то і люди б до тебе такі не притягувались. Тоді, що я маю зробити аби витравити з себе всю цю гниль, яка відзеркалюється в моїх ворогах?

Останнє речення звучить страшнувато...з яких це пір в мене з'явились вороги. Коли стався той момент, коли я зі своїм тотальним бажанням миру у всьому світі нажила собі ворогів? Який урок я маю засвоїти? Що стоїть затотальним бажанням уєбати людину?Про що говорять такі бажання? Про те, що всі звинувачення правдиві? 

Очевидно я маю зробити якийсь надважливий висновок. але який?

Стокгольмський синдром

Тиша і бесзлівне очікування. Повернувся до мене. Повернувся, щоб все скінчити. Скільки правди і правильності в твоєму вчинку. Скільки турботи по відношенню до мене, адже я не уявляютой день, коли я наважилася б на те саме. Тепер наші душі вільні від тягаря совісті. Тепер ми можем почати все з початку і бути тими, ким повинні і робити те на що в нас є право. 

Кожна хвилина проведена з тобою на одинці, така заборонена і хвилююча, подарувала мені весну серед виснажливого літа. Я знала, що цей день настане. Знала, що маю вигрібати з цього замкнутого кола, яке руйнувало і мене і тебе. І якщо в тебе я була - одна проблема, то ти в мене найприємніша але чергова.

Я старалась все вирішити і виправити. Я хотіла розплющити очі, зупинитись і поставити питання "Шо ти робиш зі своїм життям?" "Ти цього хотіла? Бути коханкою і руйнувати одну дружбу за іншою?", чи "Може вважаєш за нормальне: віддавати своє тіло, знаючи, що твою душу ніколи не доведуть до оргазму?"

Я стралась наче нездібний учень старається виводити букви в зошиті. Старалась з останніх сил, з краплинами поту на чолі, Старалась так, наче від цього залежить моє життя. І шось таки в мене вийшло. Невпевнено, криво і по-дитячому, але вийшло. Ти залишався останнім. І я знала, що в мене не вистачить рішучості виправити і навчитись вписувати тебе правильно. Ти це зробив за мене. Дякую.

Але ж пустота, яка тепер утворилась на твоєму місті доволі тяжко дається моїй самотній душі. 

Я звикла до тебе, звикла до них всих. Змирилась зі своїми помилками і тягарем який повис на моїх плечах, який я так безпідставно повісила на себе. 

Я так благала свободи і легкості для своєї душі. Там на вершинах гір, наче в кіно мене обливав дощ і я топилась у сльозах викрикуючи кудись в небо свою молитву про те, що я втомилась і що мені потрібна допомога, що я не зможу справитись сама з цими ранами, що в мене немає сил покінчити з усім, що мене вбиває. І ось мою молитву почуто. З усім покінчено. Абсолютно з усім.

Залишилось знову начитись жити без тебе та всіх тих, хто не зовсім якісно, але наповнювали моє життя.... А ще треба вгамувати душу, яка вже почала підшукувати варіанти, як би знову погрузнути в якомусь лайні...

Мені байдуже, що за правилами, почати спочатку неможливо.І плювати я хотіла на статистику і закономірності. Один раз в мене вийшло. Вийде і на цей раз!