В мені не залишилось нічого мого. Всі мої принципи змиті милом разом із
спермою з моєї спини. Безглуздо думати, що мило вбиває сперматозоїди. О ні ... воно
ніхєра не змиває. Ця чоловіча ектоплазма проникає вглиб моїх пор, пропитує все
моє тіло і заповнює всі мої пусті закутки. Космос не терпить пустоти. Пусті
кутки не можуть довго залишатись пустими...
Колись я чула, що сперма сприяє омолодженню шкіри. В моєму випадку - це
короткий шлях до старіння ... душевного старіння, коли все обезцінюється, коли
магія стає простою ілюзією, секрети якої ти знаєш.
В мені змішується така велика кількість сперми, що якою б молочно білою
вона не була, все перетворюється в брудну калюжу. Йобану брудну калюжу. Але ж я
чекала на дощ. Мав бути дощ, який очищує все - асфальт, будинки, машини, душу,
а утворилась величезна брудна калюжа в якій всі топчуться, миють свої брудні
черевики і чекають доки вона висохне. На що може сподіватись калюжа в такому
випадку? Лише на те, що в ній будуть продовжувати мити ноги, адже так вона має
хоч якийсь сенс. А в цей час в її зіницях відблискує чисте небо з білими хмаринками.
Вона дивиться на них зачаровано і розуміє, що вони такі ж недосяжні як мрії про
те, що настане день, коли в тебе зануряться чистенькі босі ноги.
Я б хотіла сказати, що ти останній, хто вимив свої брудні ботинки в мені. Я б
хотіла сказати, що я зав'язую з усім, що руйнує мою душу, але я знаю, що це
неправда. Я знаю, що завтра я буду тікати від тебе до іншого, а потім від нього
далі до наступного. Але я перетнула всі можливі межі, тому навіть не знаю, чи є
сенс боятись наступних, якщо найаморальнішу зраду я вже вчинила. Останнє, що
тримало мене, як вилиці - зруйновано, викинуто, обезцінено.
Там, на робочому столі твоєї дружини і моєї подруги, ти хотів моє тіло і
крапельку душі. Я як завжди змогла дати тільки тіло.
Найстрашніший момент наступає тоді, коли після втрати останнього блокпосту,
починаєш розуміти, що життя не закінчилось, що воно продовжується. Нічого не
змінилось з руйнуванням твого світу. Ходиш ти такий по своїх руїнах, оплакуєш своїх
ангелів, а там, де закінчується поле зору як ні в чому не бувало ростуть трави,
ходять люди, їздять велосипеди по новим вело доріжкам ...
Чи є хоч невеличкий шанс, що на моєму полі виростуть трави і вело доріжки?
Чи є хоч мінімальний привід для надії на те, що ця руїна оживе по справжньому?
Я не говорю про розбудову аби чим. Тут не обійдешся простим генеральним
прибиранням. Мій світ треба допалити повністю. Щоб не залишилось жодного живого
місця. Щоб не залишилось жодного йобаного ублюдка, який наповнює мої пусті
кути, в яких я тепер навіть не можу скрутитись калачиком і забитись. Щоб не
залишилось жодних зустрічей, жодних зацікавлених поглядів, жодних бананових
морозив, приїздів, розлук, планів на спільне майбутнє, жодних фантазій, жодних
дружніх розмов, більше ніяких дружніх обійм, більше ніякого сексу, фетишизму і
збочених думок про сорокарічних одружених чоловіків. Жодних проводів додому,
жодних спільних походів на екзамен, жодних чортових фільмів!!! Жодних сніданків
і походів до магазину. Все це має знищитись! Все це має згоріти а попіл має
розвіятись на іншому континенті, хоча ні - в іншій Галактиці!
Господи, це життя не врятувати. Цю душу не врятувати. Нічого рятувати. Те
недобите створіння душею не назвати. Гуманніше було б засунути дуло в пащу і вистрелити.
Нехай мозок розмажеться по стіні разом з усіма спогадами, думками та почуттями.
Боже, я більше не можу оплакувати свого недобитого звіра. Я не можу йому нічим
допомогти. Не врятувати звіра, що поточений виразками. Я більше не можу
дивитись як він задихається від астми, не хочу бачити як він з останніх сил
приймає ліки, які діють гірше ніж хіміотерапія. Треба зробити ефтаназію, і хуй
я клала на лібералів, які вважають такі методи нелюдськими. Йому ж боляче. Він мачається!
В кого стане сил за таким спостерігати? В кого стане сил носити його в собі?
Я більше так не можу!!! Надії нема. Кохання немає. Дружби не існує. Не існує
добра! Я відмовляюсь боротись
Немає коментарів:
Дописати коментар