Свою сумку треба нести самому

Чужі проблеми ніколи нікого не єхбуть - такий девіз цього суспільства. Як би ти не прив'язувався до людей, друзів, рідних, завжди треба пам'ятати, що твої проблеми і душевні розлади ніколи не стануть для інших важливими. І не те, щоб я хотіла перекласти свої проблеми на інших, навпаки, я ніколи не хотіла обтяжувати інших своїм тягарем, але завжди тягнулась до підтримки. Звідки ці нахили - не зрозуміло, адже я ніколи не знала справжньої підтримки. Батьки та рідні не дали мені відчуття захисту і тепер я як сліпе кошеня броджу у тумані, шукаючи притулок для своєї душі. Але ж як можна знайти той притулок, коли ти не знаєш як він виглядає.

В суспільстві прийнято засуджувати людей, які скоїли не гідні вчинки. Кожен вважає за свій обов'язок виголосити своє негативне ставлення до твоєї аморальної поведінки. Чому так відбувається? Для того, щоб допомогти тобі розібратись, що вчинок був реально негативним? Типу ти сама про це не знаєш... Може, вони хочуть застерегти тебе від подальших помилок - кому яке діло до твого майбутнього. Ні... я думаю, що коли люди засуджують інших у поганих вчинках, вони просто дають оцінку, аби відгородитись від твоєї аморальності, аби сказати собі: "Подивись яка вона шлюха, я так ніколи не вчиню", а потім можна додати "Якщо вона таке робить, значить я ще не такий пропащий, значить я кращий ніж вона". Ще одна причина засуджень - це страх співрозмовника, аби ніхто не подумав, що він здатний на такі самі помилки. Треба обов'язково сказати всім яка вона хуйова, бо якщо не скажу всі подумають, що для мене це також норма.

Так і живемо: робимо помилки, намагаємось їх виправити. намагаємось навчитись жити з тим, що здатний на помилки, потім намагаємось розбавити свою гіркоту дружньою підтримкою, а отримуємо або "Ну буває...", або череду засуджень. А потім ти стоїш такий весь облитий жовчу ззовні і з середини і не розумієш, а якого чорта лисого я взагалі живу на цьому світі? Ні дому, ні притулку, ні тепла... Кому ти потрібен зі своїм суповим набором страхів, гіркоти та туги? Нікому ти непотрібен! Це треба усвідомити раз і назавжди! Ніхто не буде розбиратись в тому, чому ти вчиняєш так чи інакше, ніхто не буде намагатись тебе зрозуміти, ніхто не розбавить твою гіркоту. Ти сам на сам зі своїм комом у горлі. І ти єдиний, хто може витягнути сам себе. Цього не в стані зробити ні психолог, ні рідні, ні друзі, ніхто! Тільки ти сам.

Ты изначально один. Но даже если есть друг,

Он не увидит всех бед на ладонях твоих руку, 

Он за тебя не станет смелым если ты оторопел, 

За тебя сказать не сможет то, что ты сказать хотел...

То чи варто тоді взагалі заморочуватись над тим, що тебе можуть засуджувати? Людина, яка впевнена в тому, що не повторить твій досвід ніколи не стане тебе засуджувати. Людина зі світлою душею не стане засуджувати, бо твою правду сприймає не як можливість самоствердитись, а зрозуміє як тяжко зараз твоїй душі. Перенісши ті переживання через призму свого життя, людина зі світлим серцем зрозуміє, що зараз тобі настільки погано, що засудження тебе тільки доб'ють. Тому я думаю, що треба набагато вібірковіше ставитись до людей з яким ти хочеш розбавити своє горе, аби не натрапити на егоїстичного вбивцю, який підштовхне тебе до повного краху особистості.

Найголовніша причина, чому ми намагаємось знайти того з ким можна розбавити свою біль - це бажання почути виправдання. І це є найголовнішою помилкою. Адже, по-перше виправдання від інших малоймовірні, а по-друге, вони все одно не виправдають тебе перед самим собою. Поки, що я не знаю як вибачити собі цю свідому руйнацію. Не знаю, як вигнати з душі цю темряву та смуток. Але я так хочу аби стало легше. Господи! - Легше! - не важче... будь-ласка...

На разі, думки про те, аби зі мною шось сталось навідують мене не частіше раза на півгодини. Але жити я хочу!

Хочу любити!

Хочу дихати!

Хочу бажати, радіти, співчувати, наповнюватись!

Хочу вижити... хочу щоб стало легше...