Мій світ

Сьогодні моя подруга прониклась докорами совісті за те, що зрадила своєму чоловіку і своєму коханцю. Я надто часто ставала свідком і учасником полігамності, інколи мене це гнітило, заставляючи обдумувати, а не шльондра я часом, інколи мене взагалі не парило що чоловік одружений, або я перебуваю у стосунках. Але відчувати докори совісті через зраду зраді...це ввело мене в ступор. Зрада в квадраті - мабудь вищий пілотаж усіх зрад свідком яких я була.

Все це виглядає навіть смішно і можна до безкінечності жартувати на тему полігамності як жіночої так і чоловічої, але незмінним залишається думка, яка надокучливою мухою крутиться в моїй голові: коли настав той момент, коли мої дитячі мрії про садок з велики столом за яким сидить моя сім'я, яка чекає на випічку яку я їм несу відійшли в тінь замінивши собою хтиві думки про дорослих чоловіків, секс на робочому столі з начальником і спалахи пристрасті з одруженим чоловіком. Коли це стало для мене важливішим? Коли мрії про міцну, щасливу сім'ю стали здаватись мені нудними? А може не нудними? Може вони просто стали нереальними а через це нецікавими? Звичайно, що трахатись з чоловіками набагато легше ніж зав'язувати серйозні стосунки. Мабудь секс - єдине моє вміння, яке я довела до досконалості. Але ж все це так далеко від моєї першочергової мети, від мого нажаданішого бажання, від найзаповітнішої нагороди за всі мої перемоги над обставинами і собою.

А насправді ж всі ми мріяли про свою щасливу сім'ю і всі залишаємо цю мрію позаду, задовольняючись терпким сурогатом хтивої любові. Все своє дитинство і юність я уявляла, що мрії про цей день в садку з випічкою має настати, коли я виросту. Коли я виросту і стану достатньо сильною і самостійною, щоб самій керувати своїм життям і організовувати так, як я хочу не допускаючи в нього все, що може руйнувати і знецінювати. І от я виросла. Я стала самостійною і сильною. Маю гарну професію і роботу, мені вистачає грошей щоб бути фінансово незалежною, мені вистачає сміливості, щоб вирішувати свої проблеми самій, але чому мені не вистачає віри у свої мрії? Адже можливість їх реалізації в порівнянні з моїми юнацькими роками зросла в сотні, тисячі разів, і натомість, щоб набратись ще більшої впевненості і віри, я їх просто відпустила наче акваріумних рибок у великий океан.

Мабудь для того, щоб бути щасливим треба мати щось більше аніж, силу, самостійність і впевненість у собі. Наперекір усім моїм думках про формулу щастя, насправді для щастя потрібно зовсім інше....щось, що було в мене і в тебе колись давно. Я думаю, це щось називають рожевими окулярами, хтось називає це наївністю, хтось стверджує що це дурість і неадекватне тестування реальності, я ж назву це "своїм світом" і "мій світ" має право на те щастя в реальність якого тяжко повірити, бо правила в ньому встановлюю Я.