11-ти річний

Душу мою під'їдає хробак. Заліз туди і не вилазе. Мав би вже здохнуть від відсутності їжі, але кожен раз при зустрічі з тобою в тій порожнечі починають еволюціонувати мікроби початкової стадії розвитку, виростаючи до м'ясистих жирненьких відчуттів влісної неповноцінності і самокопання, тим самим годуючи ненажерливого хробака. Інколи той черв буває таким голодним, що готовий ласувати штучно вирощеними емоціями, що проростають з геномодифікованих і обколотих антибіотиками спогадів, що вже й мені самій не згадаються в точності до реальності. Навіть якщо б мене посадили за стіл з яскравою лампою, що світить прямо в очі, засліплюючи і розширюючи зіниці і породжуючи відчуття безпідставної винуватості, я б всеодно не змогла б точно стверджувати, що сталосьтого дня, тих тижнів. Тепер я можу тільки годувати свого хробака і час від часу намагатись налаяти його та прогнати, але кожного разу розуміючи що не можу... Не можу полишити свою біль, бо то мабудь єдине, що залишлось від тебе, єдине що так сильно стискає моє горло і мій шлунок, залишаючи присутність тебе в моєму житті...